Донбас в тіні Сирії: чому українське питання втратив колишню актуальність

Незважаючи на те, що, за інформацією американської сторони на зустрічі президентів США і Росії теми врегулювання ситуації в Україні і в Сирії повинні були зайняти рівну кількість часу, горезвісне «світове співтовариство» чекало, в першу чергу, рішень щодо Сирії. Подальші події підтвердили, що війна в Сирії остаточно вийшла в беззаперечні топи світової політики, перетворивши Донбас у другорядне питання навіть для європейців.

Сирійські біженці Фото GettyImages/fotobank.ua

Новий фон прийняття рішень: біженці і перемир'я

З моменту появи сотень тисяч біженців на Півдні Європи, які звідти кинулися в багаті країни (в першу чергу – у Німеччину, в якій біженці за статусом прирівняні до безробітним), Європейський Союз отримав чергове випробування на міцність, причому в такій чутливій сфері, як єдина гуманітарна політика.

Стабільне перемир'я на Донеччині перетворилося для багатьох європейців з комою в крапки в процесі виконання мінських угод, тобто стало цілком прийнятним проміжним рішенням в рамках «коригування пріоритетів» світової політики: мовляв, при наявності гарячого конфлікту» в Сирії «заморожений конфлікт» на Донбасі може і почекати

Розбіжності країн ЄС з цього питання добре відомі. Варто тільки відзначити, що в європейських лідерів склався консенсус щодо того, що проблема біженців може бути вирішена тільки шляхом перемоги над Ісламським Державою. Цей консенсус породив, з одного боку, консенсус щодо необхідності участі Росії у війні з ІГ, з іншого – неминучі розбіжності з приводу ставлення до президентові Сирії Башару Асаду, збереження якого на своєму посту Кремль ставить однією з умов спільних з Заходом дій проти терористів.

Про необхідність співпраці з Асадом у війні проти ІГ заявили, наприклад, Нідерланди та Італія, про готовність збереження його на певний перехідний період заговорила Великобританія, і навіть позиція США стала більш гнучкою. В цілому верх почала брати горезвісна realpolitic, суть якої афористично сформулював впливовий британський консерватор Боб Стюарт, член комітету з оборони Палати громад, закликаючи співпрацювати з РФ, незважаючи на підтримку Москвою Асада: «Для того щоб перемогти Сатану, доведеться змиритися з меншим дияволом».

І в цьому контексті стабільне перемир'я на Донеччині перетворилося для багатьох європейців з комою в крапки в процесі виконання мінських угод, тобто стало цілком прийнятним проміжним рішенням в рамках «коригування пріоритетів» світової політики: мовляв, при наявності гарячого конфлікту» в Сирії «заморожений конфлікт» на Донбасі може і почекати.

Промовистий протокол

«Коригування пріоритетів» міжнародного порядку денного з боку Вашингтона стала очевидною вже в рамках протоколу: Барак Обама не провів очікувану (і навіть анонсовану в Україні) офіційну зустріч з Петром Порошенком до переговорів з Володимиром Путіним, що навіть при 10-хвилинному форматі було б досить промовистою і позитивним для Києва дипломатичним жестом. Неформальне спілкування «на ногах» в кулуарах Генасамблеї після переговорів з Володимиром Путіним – не менш красномовний дипломатичний жест, тільки вже без позитиву.

З питання Сирії ще напередодні Генасамблеї ООН стало ясно, що Росія вступить у війну з Ісламською Державою, а Захід згоден з цим, але на певних умовах.

Що ж стосується самих «історичних» переговорів, то невербальні сигнали, що подаються з Обамою, і Путіним, на думку експертів, видавали незадоволеність і скепсис з приводу проведеної бесіди. Проте її тривалість (90 хвилин замість 55) і подальші заяви офіційних осіб з обох сторін дозволяють припустити, що якісь рамкові домовленості були досягнуті, а свій невербальний сторони висловлювали скепсис з приводу здатності іншої сторони виконати взяті на себе зобов'язання.

Виходячи з аналізу, в першу чергу, непрямих даних, можна припустити, що з Сирії деяке зближення відбулося з ключового питання – «проблеми Асада». США готові погодитися на збереження Асада в короткостроковій перспективі, Росія визнає можливість відходу Асада в довгостроковій перспективі. Уявлення про терміни цих перспектив у сторін досить туманне, що і породжує взаємну недовіру. Позиція Росії «спершу перемога над Ісламським Державою, потім – переговори про час перебування Асада при владі» протилежна навіть компромісної позиції США: «формування тимчасового уряду демократичної опозиції за участю нинішньої влади і, можливо, Асада до перемоги над ІГ».

Судячи з стрімкість розвитку подій на «сирійському напрямку», всі необхідні рішення були підготовлені Кремлем заздалегідь і запущені в дію одразу ж після зустрічі Барака Обами і Володимира Путіна. Загальні фрази про готовність координувати зусилля США і Росії у боротьбі проти ІГ були дуже швидко «конкретизовані» Москвою після вівторкового (29 вересня) засідання російського Радбезу під головуванням Володимира Путіна.

У середу протягом усього пари годин після оголошення про офіційне звернення Дамаска до Москви з проханням про військову допомогу звернення президента РФ про застосування російської авіації в Сирії було внесено в Раду Федерації, одноголосно проголосовано, після чого російська авіація завдала удару по позиціях ІГ в Сирії.

Що ж стосується України, то, судячи з усього, Барак Обама критикував Росію за підтримку не узгоджених з Києвом місцевих виборів в самопроголошених республіках 18 жовтня і 1 листопада, а Володимир Путін «ставив на вигляд» США недостатні зусилля по просуванню «плану Мореля» щодо місцевих виборів.

«Життя триває, поки триває війна»

З деякими застереженнями можна стверджувати, що Володимир Путін знову застосував «дуплетом» відразу два своїх улюблених прийому по відношенню до опонентів (а нерідко і партнерам) – «примус до переговорів» і «конвертація проблеми міждержавної у внутрішньополітичну».

Більш того, це цілком природний інструментарій прийому «примус до переговорів»: риторичне питання Вашингтона і ряду країн Заходу: «Можна мати справу з диктатором Асадом?» доповнюється настільки ж риторичним питанням Москви: «чи терористичну організацію включати в число демократичної опозиції Асаду?»

Нова політична реальність, яка настала в Сирії з моменту нанесення бомбових ударів російською авіацією, застала Захід зненацька в тому сенсі, що вони до останнього моменту розраховували на інший порядок дій – спочатку переговори/консультації, і тільки потім російські бомбові удари, питання яких, втім, був вирішений наперед.

Існує безліч версій, кого саме атакували російські штурмовики. Можна лише відзначити, що Пентагон не підтвердив удари по мирних об'єктів і загибель жінок і дітей. Проте варіант того, що Росія вдарила, крім позицій Ісламської Держави, ще й по бойовиках, які Кремль вважає терористами і які не беруть участь у московському переговорному процесі з офіційним Дамаском, цілком імовірний.

Більш того, це цілком природний інструментарій прийому «примус до переговорів»: риторичне питання Вашингтона і ряду країн Заходу: «Можна мати справу з диктатором Асадом?» доповнюється настільки ж риторичним питанням Москви: «чи терористичну організацію включати в число демократичної опозиції Асаду?» А два риторичних запитання, одночасно поставлені один одному учасниками переговорів, втрачають свою риторичність і перетворюються в об'єкт політичного торгу.

Крім того, існує козир, який Кремль притримує в рукаві. І розіграш якого ще більш неприйнятним як для ключових держав регіону – Туреччині, Саудівській Аравії та Ізраїлю, так і для Заходу в цілому, і для США зокрема. Мова йде про коаліцію (або, як мінімум, координації дій сирійської армії, іракських шиїтів, ліванської «Хезболли» і курдів, за підтримки Ірану (у вигляді добровольців) і Росії (у вигляді важкого озброєння і авіаційної підтримки).

Підлила масла у вогонь сирійська опозиційна «Армія Ісламу», яка фінансується Саудівською Аравією, ще кілька днів тому (до бомбардувань) оголосила війну Росії. З одного боку, це підтверджує західний теза про додаткову дестабілізації ситуації в Сирії зв'язку з участю Росії, з іншого – дає Москві додатковий casus belli для розширення зони ударів авіації за межі території, контрольованої ІГ.

Саме тому Захід змушений поспішати з проведенням консультацій/переговорів з Росією – час грає на Кремль, особливо у випадку, якщо бомбардування внесуть перелом у розвиток військових дій.
У найближчі дні відбудуться чергові (треті за тиждень!) переговори держсекретаря США Джона Керрі з главою МЗС РФ Сергієм Лавровим, мають відбутися консультації шефа Пентагону Ештона Картера і міністра оборони РФ Сергія Шойгу; тема Сирії стане ключовою під час візиту в Сочі міністра закордонних справ Саудівської Аравії.

Навіть по ходу п'ятничної (2 жовтня) зустрічі «нормандської четвірки» в Парижі у Володимира Путіна були заплановані відразу дві зустрічі з сирійського питання – з президентом Франції Франсуа Олландом і канцлером ФРН Ангелою Меркель. Більше того, є інформація, що в якості одного з питань переговорів буде піднята проблема європейських санкцій проти Росії в сенсі їх пом'якшення. Тут можна відзначити типовий прийом підміни порядку денного – de jure «нормандська четвірка» у складі лідерів Німеччини, Франції, України і Росії збирається для обговорення мінських угод, але de facto ключовою стане сирійська проблема.

Що ж стосується перекладу міжнародної проблеми у внутрішньополітичну, то і цей прийом спрацював. Зрозуміло, однозначно схвалюють удари Росії небагато, але однозначно засуджують – ще менше. У внутрішньополітичних дискусіях західних країн превалюють дві інші позиції: «треба було нам так діяти самим» і «Москва нас випередила, і тепер ми змушені будемо рухатися в її фарватері та/або входити до коаліції, створені Кремлем». Обе они вполне приемлемы для Москвы, так как оставляют явных противников России в меньшинстве, поднимая проблему «что делать дальше с ИГ?», вместо «что делать дальше с РФ?».  

Украинский «окоп»

В отношении Украины Кремль проводит политику вытеснения Киева в маргинальную позицию, упрощенно сформулированную в одном из голливудских боевиков «если ты не ключ к проблеме, то ты – часть проблемы». Причем, разумеется, происходит постоянное жонглирование самой «проблемой» – это, в зависимости от обстоятельств, и непосредственно Донбасс, и взаимоотношения России и Запада, и экономический кризис в Украине.

Рік тому подібний підхід Росії здавався Києву безперспективним. Але сьогодні Захід, помітно втомлений ситуацією навколо врегулювання конфлікту на Донбасі, не розділяючи по суті російського підходу, готовий сприйняти його в рамках знов торжествуючої realpolitic.

Яскраве підтвердження тому – горезвісний «план Мореля» щодо проведення на Донбасі місцевих виборів. Цей план був прописаний у відповідності з політичної рамкою, заданою групою «Нуланд – Карасін» (радник глави Держдепу США і статс-секретар МЗС РФ відповідно), створеної після візиту Джона Керрі в Сочі 12 травня нинішнього року.

Що ж стосується політичної схеми виконання даного плану, то вона лежить у руслі принципу, сформульованого в травні Сергієм Лавровим на зустрічі з Джоном Керрі: «Ви тиснете на Київ, ми – на Донецьк і Луганськ».

Президент Порошенко прекрасно віддає собі звіт в тому, що виконання «плану Мореля» може викликати ще більш потужні протести радикалів, ніж це було при внесенні поправок до Конституції щодо особливого статусу Донбасу. З іншого боку, йому важко відмовити «антанту» в особі США, Німеччині і Франції. З третьої сторони, переддефолтний стан економіки аж ніяк не сприяє прийняттю Києвом незалежних рішень.

Вся вищенаведена ланцюг подій дозволяє хоч скільки-небудь раціонально пояснити заяви Петра Порошенка на Генеральній асамблеї ООН. Судячи з усього, Петро Олексійович вирішив зайняти нішу «совісті Європи» і, за сумісництвом, «гласу волаючого в пустелі». Така «нішева» позиція маргинальна, але на неї є певний попит серед європейської та більшою частиною – американського істеблішменту, не змінює погляду на Росію як на ворога Західної цивілізації.